Главная > Мультимедия, Новости > Юрій Вернидуб: Не уявляю себе поза футболом. (Закінчення)

Юрій Вернидуб: Не уявляю себе поза футболом. (Закінчення)

18 декабря 2014

ВернидубПриблизно по 30 матчів у середньому за сезон. І так впрододовж 17-ти років, у другій, першій і вищій союзних, елітних українській і російській лігах. Крім того, в кар’єрі нинішнього наставника «Зорі» є досвід виступів у другій Бундеслізі. Юрій Вернидуб не забивав божевільних голів, але тренери цінували його за надзвичайну працьовитість, за футбольний інтелект й ігрову дисципліну. У другій частині інтерв’ю UA-Футболу Вернидуб-старший розповів, чому перейшов з чемпіонського «Дніпра» в друголігове «Прикарпаття», як став легендою в Запоріжжі, чому не затримався в Німеччині і що завадило «Зеніту» виграти чемпіонство наприкінці 90-х.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю – «Після матчу в Роттердамі вистачало сліз і навіть істерик»

— Юрію Миколайовичу, у великому футболі ви з’явилися в 17-річному віці, з перших матчів будучи не резервістом, а основним гравцем житомирського «Спартака». Відтоді, з далекого 1983-го, постійно залишаєтеся в обоймі. За ці 30 з лишком років футбол ще не втомив?

— Боже збав. Футбол – то моя улюблена робота, моє життя. Навпаки, не уявляю себе поза футболом. З жахом уявляю, чи зміг би пережити відлучення від улюбленої справи. Та й почивати на лаврах у нашому виді спорту складно. Коли був гравцем, постійно намагався щось виграти, чогось досягнути. Нині жадаю розвиватися як тренер, хочу розвиватися, їздити, дивитися, читати, а не працювати на старому багажі.

В принципі, сьогодні інформації достатньо. Головне, своєчасно її отримувати, вміло користуватися, аналізувати, відрізняючи зерно від полови. Поступово, повільно, але виробляю власну стратегію, бачення гри. Копіювати когось вважаю неправильним. У роботі тренера має бути присутньою власна думка і власні наміри. Також не варто забувати, що те, що виходить з однією командою, для іншої може виявитися непридатним. З вміннями виконавців теж треба рахуватися. Вважаю, що в «Зорі» наш тренерський штаб напрям роботи, спрямування тренувального процесу обрав правильно. Може, тому нам наразі виходить усе. Не буду гнівити Бога – іноді й щастить. Але спрацьовують і награні схеми. Ці складові в сукупності дозволили нам досягти того, чого вже досягли.

— Коли школярем потрапили поміж дядьків із житомирського «Спартака», відчували хвилювання чи страх?

— Звісно, хвилювався. Школу мені мій перший тренер Олександр Горєлов дав хорошу, за що йому вдячний понині. На жаль, Олександра Олексійовича вже рік як нема з нами, але я пам’ятатиму його завжди. Може, не правильно казати, що перший тренер зробив з мене людину, бо для цього є мама й тато, але для футболу мене сформував саме Горєлов.

Втім, дитячий футбол – одне, а майстрівський рівень – зовсім інше. Українська зона другої ліги тоді була надзвичайно сильною. Тим, що заграв так рано, завдячую найперше нормі регламенту, яка зобов’язувала кожен друголіговий колектив використовувати по два молодих футболісти в домашніх матчах і по одному у виїзних. Власне, виконуючи цей пункт, тренер ставив мене постійно, як удома, так і на виїзді. Взагалі, від наставника на старті кар’єри залежить чимало. Мені пощастило, що «Спартак» тоді тренував Валерій Стародубов. Валерій Андрійович мені довіряв і тим самим надав мені поштовх для подальшого прогресу. Після Житомира не губився більше ніде, зокрема й тоді, коли в час військової служби опинився у Львові і виступав за «СКА-Карпати».

На мій погляд, аби утвердитися в будь-якому роді діяльності, треба любити свою справу. Тоді жодні труднощі не зведуть на манівці. Бо в разі, якщо будеш погано працювати, не допоможе ні тренер, ні партнери за командою. До слова, у нас у «Спартаку» вистачало досвідчених гравців. Не дивлячись на те, що був у команді наймолодшим, до мене ставилися прихильно. Бо бачили, що я стараюся. Повірте, жоден футболіст, навіть якщо він найавторитетніший, не стане проявляти зверхності у ставленні до юнака, який працює з бажанням і бажає потрапити до основи. Ображають зазвичай тих, кого прийнято називати «мажорами». Таких не любить ніхто. Покажеш себе зверхнім, зарозумілим чи невихованим, недопрацюєш на тренуванні – вважай, що будуть ганяти. Зрештою, роботяг поважають у будь-якій професії.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 1

— У зрілому віці вболівальники пам’ятають вас як грамотного ліберо. На цій позиції вас використовував ще Стародубов?

— Ні. У Житомирі я грав на фланзі півоборони. А потім де тільки не грав. Найулюбленішим місцем на полі вважав опорну зону. На цій позиції грають «робочі конячки», люди, які виконують великий об’єм роботи, багато відбирають і працюють над розвитком атаки. Щоб грати в цьому амплуа, треба бути гравцем всесторонньо розвиненим. Мені завжди імпонувало, як грає на місці опорного хава француз Дідьє Дешам. На полі він був наче й непомітним, але об’єм роботи виконував колосальний.

Задоволення отримував й від гри в центрі оборони, де постійно почав грати, виступаючи за «Зеніт». Точніше, в першому сезоні Анатолій Бишовець ставив мене ще в опорній зоні, а потім перевів у центр оборони. То були мої амплуа. На краї мені було складно, адже впродовж кар’єри не відзначався особливими швидкісними даними. 30 метрів бігав за 4,1 секунди – результат не видатний. На мій погляд, на фланзі мають грати футболісти, які вибігають 30-метрівку з чотирьох секунд. Крім того, крайки мають бути технічними. Я ж видатним дріблером не був. А ось віддати довгу чи середню передачу, попрацювати у відборі вдавалося непогано.

— Нехай і недовго, але ви були в чемпіонському «Дніпрі» зразка 1988 року…

— Зовсім недовго. З першолігового нікопольського «Колоса» мене забрали саме після здобуття «Дніпром» чемпіонства. Пройшов під керівництвом Євгена Кучеревського збори і зрозумів, що шансів пробитися до складу не маю. А грати в дублі мені не хотілося. На той час я вже був одружений, у жовтні 1987-го дружина Леся подарувала сина Віталіка. Відповідно виникла потреба отримати квартиру. Житло мені запропонували в Івано-Франківську, запросивши в друголігове «Прикарпаття». Грали ми непогано. За сезон проводив близько 50-ти матчів. Тоді ж у другій лізі 26 команд виступало.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 2

Нікопольський «Колос». 1987-й рік. Юрій Вернидуб сидить другим справа

— У ході сезону-1989 ви перебралися з «Прикарпаття» до першолігового на той час запорізького «Металурга»…

— Й вийшло, що вкорінився в Запоріжжі надовго. Саме там наша з дружиною квартира, туди приїжджаю, коли розпочинається відпустка. В поточному ж сезоні «Зоря» й узагалі тимчасово перебралася у Запоріжжя, тому можна сказати, що працюю вдома. Тоді ж, у 1989-му, робив крок вперед, повертався до першої ліги.

— З того часу розпочалася ваша тривала співпраця з тренером Ігорем Надеїним. П’ять років у «Металурзі», два – в іншому запорізькому клубі «Торпедо»…

— З Ігорем Олександровичем я познайомився саме тоді, коли перебував у «Дніпрі». Надеїн тоді тренував дублюючий склад дніпрян. У Запоріжжя цей тренер перебрався разом з колишнім керівником «Дніпра» Геннадієм Жиздиком. Тоді Надеїн згадав про мене, а заодно запросив й інших колишніх дніпрян – Сергія Башкірова, Олега Тарана, Антона Шоха, Васю Сторчака, Сашу Сорокалета, Вітю Скрипника. Команда у нас підібралася дуже сильна і закономірно, що у 1990-му «Металург», посівши третє місце у першій лізі, добився права вперше в історії зіграти в елітному дивізіоні чемпіонату СССР.

— У першому ж матчі того чемпіонату «Металург» створив сенсацію, перемігши 2:1 московський «Спартак»…

— Я того матчу не дограв, здається, через травму. Але, звісно, той поєдинок запам’ятався на усе життя. Ми поступалися 0:1, а потім в кінцівці зустрічі забили двічі. Так само пам’ятним був і матч проти київського «Динамо» в тому ж 1991-му. Надзвичайно емоційний матч, з бійкою. Оборонець киян Ахрік Цвейба тоді нам божевільний м’яч з 35-ти метрів забив. Ми ж відповіли двома і перемогли. «Дніпро» ми тоді теж вдома перемогли, я у тому поєдинку відкрив рахунок. Під гарячу руку нам тоді потрапило чимало суперників.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 3

Запорізький «Металург» зразка 1991-го року

— Саме тому «Металург» вважався одним із фаворитів першого чемпіонату України. Сподівання не виправдалися – команда у своїй підгрупі фінішувала лише п’ятою…

— Думаю, футболістам після радянської вищої ліги було важко зосередитися на новому турнірі, в якому виступали навіть колишні друголігові колективи. Недооцінка суперників свою роль теж відіграла. Кожен гравець шукав варіанти працевлаштування. Власне, потихеньку ми й розбіглися. Паша Шкапенко опинився в «Динамо», Толік Мущинка переїхав до Німеччини і живе там понині. Туди ж виїхав Олег Головань. Я теж у 1993-му перейшов у команду другої Бундесліги «Хемнітцер».

— Там ви надовго не затрималися…

— Не скажу, що виблискував там, однак грав доволі непогано. «За «Хемнітцер» ми разом з Петром Нойштедтером виступали, котрого знав ще по «Дніпрі», а в Німеччині познайомилися ближче. То був непоганий період в моїй гравецькій біографії. Подивився, що таке Європа, як там живуть люди. Міг і залишитися, мав запрошення з Франкфурта. Однак вирішив повернутися.

— Чому?

— Характер у мене такий. На Батьківщину потягнуло. Пізніше міг залишитися в Санкт-Петербурзі, але теж вирішив, що час повертатися додому. Притримуюся такої думки, що людина має жити в тій країні, в якій вона народилася і де знаходяться всі її родичі. Тим паче, що батьки мої, слава Богу, живі-здорові. Ось договоримо з вами, сяду в машину і поїду до Житомира, до мами і тата. Я не та людина, котра може взяти і змінити країну. Мабуть, так мене виховали батьки.

— З Німеччини ви повернулися в Запоріжжя. Знову до Надеїна, але тепер уже в «Торпедо». У сезоні-1995/1996 на вашому рахунку було цілих десять голів…

— Навіть одинадцять, якщо з урахуванням Кубка. Просто я пенальті бив. Не з позначки, здається, відзначився лише раз чи двічі. Відразу обмовлюся, що особистої статистики ніколи не вів. Цим у мене дружина звикла займатися.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 4

«Хемнітцер» в сезоні-1993/94. Юрій Вернидуб другий зліва у верхньому ряду

— Останок своєї кар’єри ви провели у «Зеніті», де здобули єдиний для себе титул…

— Перемогли у фіналі Кубка Росії-1999 московське «Динамо». Для «Зеніту» то було вагоме досягнення, адже до нас пітерці не могли виграти кубка 55 років. То за умови, що зірок у нашому складі не було. Та й призерами могли у 1998-му стати. Ми ж після першого кола лідирували, випереджаючи «Спартак» на два очки. Однак потім Анатолій Бишовець вирішив прийняти збірну Росії, а без Анатолія Федоровича втримати позицій команда не змогла.

— У «Зеніт» вас особисто Бишовець запрошував?

— Мене туди порекомендував Леонід Колтун, котрий був помічником Анатолія Федоровича.

— Мабуть, найбільше з пітерського періоду відклалися в пам’яті дербі зі «Спартаком»?

— Зі «Спартаком» і з усіми московськими командами. Для Пітера перемогти Москву принципово. Отже налаштування на ці матчі особливе. Стадіон «Петровський» завжди заповнений, атмосфера божевільна. Вболівають там надзвичайно емоційно. У 1999-му навіть забив «Спартакові». Пробив зі штрафного і м’яч, зрикошетивши, влетів у ворота Олександра Філімонова. Взагалі, штрафні пробивати я любив. Бив зазвичай не на техніку, а на силу. Схожим ударом, скажімо, вразив ворота «Карпат» у 1996-му. До речі, то якраз був один з тих м’ячів, які я в тому сезоні забив не з пенальті.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 5

«Зеніт» з виграним Кубком Росії

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 6

— Гравецьку кар’єру у 2000-му році завершили з власної волі?

— Не дивлячись на те, що в «Зеніті» опинився у 31-річному віці, то були одні з найліпших в кар’єрі сезонів. Відіграв три повноцінних чемпіонати, розпочав четвертий. Але далі завадили виступати травми. Повернувся назад у Запоріжжя. Думав, підлікуюся і ще пограю. Однак травмувався ще раз і мусив закінчувати. Мушу подякувати Миронові Маркевичу, котрий очолював «Металург» у сезоні-2000/2001. То він запропонував мені стати своїм помічником.

— Хоч ви вже й казали, що намагаєтеся бути не схожим на жодного зі своїх колег, однак чийсь напрям у тренерській діяльності отримати мусили…

— Ось той же Маркевич його й вказав. Значний відбиток на моїй тренерській діяльності залишили Олег Таран, з яким працював на зорі кар’єри в «Металурзі». Чимало корисного почерпнув й за ті півроку, впродовж яких у Запоріжжі працював Михайло Фоменко. Позитивним був і досвід співпраці з Валерієм Яремченком у сезоні-2004/2005. Власне, моє тренерське кредо формувалося поступово, ще з тих часів, як грав під керівництвом Стародубова і Надеїна, котрі формували мій футбольний світогляд. А позитив намагався шукати у співпраці з кожним із тренерів. Наприклад, з хорватом Іваном Каталінічем чи білорусом Анатолієм Юревичем, якому допомагав у тандемі з Олегом Кононовим. Тривала робота помічником наставника принесла чимало користі.

— З «Металургом» у другій половині 2000-х встигли попрацювати навіть видатні баскетбольний і гандбольний тренери – Юрій Велігура і Леонід Ратнер…

— То вже було за президентства Ігоря Дворецького. Дійсно, Велігуру й Ратнера до нас на базу привозили, але головними в «Металурзі» вони не були ніколи. Зізнаюся, теж спершу ставився до пропозицій Дворецького, щоб поспілкуватися з цими фахівцями, скептично. «Баскетбол, гандбол – що в них спільного з футболом?» — запитував. Втім, керівник наполіг і ми почали спілкуватися. Тоді й зрозумів, наскільки помилявся. Приміром, з баскетболу почерпнув чимало корисних речей в контексті виставляння при стандартних положеннях блоку. Коли окремі баскетбольні елементи перекласти на футбольну основу, то можна отримати чимало користі. Пізніше я телефонував Велігурі навіть сам. Зустрічався з ним, переймав деталі.

Те саме стосується й Ратнера. Леонід Анатолійович – то ж гандбольна легенда, він вигравав зі збірною України олімпійські медалі. Шаблони швидких гандбольних атак сміливо можна переносити на футбольне поле. Різниця полягає лишень у тому, що ми граємо ногами, а гандболісти руками. Але схожі схеми швидких переходів з оборони в атаку можна використовувати в обох видах спорту. То позитивний досвід, яким не варто нехтувати. Раніше ж ніхто не сміявся з Анатолія Тарасова, котрий після багатьох років тренерської роботи у хокеї очолив футбольне ЦСКА. Всеволод Бобров й узагалі тренував і футбольні, і хокейні команди. І грав у те й інше. Вважаю, що усі ігрові види спорту, може, крім волейболу, де є своя специфіка, споріднені. Дуже корисно, гадаю, нам, футбольним тренерам, спостерігати й за футзалом.

— До слова, у «Дніпрі» ви перетиналися із найлегендарнішим футзалістом 20-го сторіччя Костянтином Єременком…

— З ним й із Ігорем Москвичовим, котрий тривалий час був одним із найсильніших футзалістів України. Талановиті хлопці були, може, й у великому футболі проявили б себе.

— Згадуваний вами Ігор Дворецький має у футбольному середовищі неоднозначну репутацію…

— Специфічна людина. Але якщо його діяльність проаналізувати, то дійдемо висновку, що від цього керівника «Металург» мав чимало користі. Дворецький – максималіст і в його випадку то позитивна риса й вада одночасно. З одного боку, стільки молодих футболістів, як при Дворецькому, в Запоріжжі не з’являлося ніколи. То в той період, коли я допомагав тренувати «Металург» Анатолієві Чанцеву. Відразу десятеро хлопців перейшли у клуби амбіційніші і зуміли себе там зарекомендувати. Також потрібно згадати, що до приходу Дворецького «Металург» мав у розпорядженні одне тренувальне поле. Коли ж клуб був виставлений на продаж, полів було вже п’ять – чотири натуральних і одне синтетичне. Вихованці академії «Металурга» до Дворецького тренувалися на тирсі і гаревому полі, а при ньому для дітей було збудовано три «поляни» з синтетичним покриттям.

Тому схильний вважати, що Дворецький після себе залишив вагомий слід найперше в плані будівництва футбольної інфраструктури. Якби цей керівник ще й навчився правильно з тренерами спілкуватися, йому б не було ціни. Роман Григорчук, безперечно, хороший спеціаліст, але в «Металурзі» при Дворецькому він витримав лише півроку. І таких прикладів багато. Втім, не думаю, що у спогадах тих, хто співпрацював з Дворецьким, залишився виключно негатив. Користь можна знаходити навіть за найважчих умов.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 7

— Видно, що запорізький футбол і все, що з ним пов’язано, не залишає вас байдужим…

— Так не забувайте, скільки я грав за «Металург» і був у його тренерському штабі. То раз. Друге – я ж живу в Запоріжжі з 1989-го. 25 років – то більше половини з того, що я прожив. У цьому місті ми побудували будинок, де живемо разом з дружиною Лесею. Це місто давно стало для мене рідним. Та воно й було рідним, адже це батьківщина батька, котрий народився у Вільнянському районі Запорізької області, тут поховані мої дідусь з бабусею.

Обидва сини – 27-річний Віталій і 20-річний Микола – мають квартири теж у Запоріжжі. Вважаю, що дітей ми виховали гарно. Точніше, виховала дружина, бо я був у постійних роз’їздах і вдосталь часу дітям приділяти не міг. 10 січня буде 28 років, як ми з Лесею разом. Ще в Житомирі познайомилися, тоді майбутня дружина приходила на стадіон і дивилася, як я граю. Тендітна жінка, яка тягне на собі таку важку ношу. Леся, як дружина декабриста – підтримує мене в усіх починаннях. Власне, з такими тилами й почуваю себе комфортно, маю змогу віддаватися справі сповна.

ua-football.com




Комментирование отключено.


  • 

  • Луганский рейтинг Rambler's Top100 Украина онлайн